«В державі є прогалина у повазі до інвестора». Голова Федерації роботодавців Олійник про обшуки, обстріли, лобізм та скло — інтерв’ю NV

«До мене і моїх партнерів, Івана та Дмитра Олійників, вранці 25 квітня увірвалися правоохоронці із класичним маски-шоу з дев’яностих», — так відомий інвестбанкір Ігор Мазепа в колонці для NV Бізнес описав події, пов’язані з купівлею Майницького газового родовища. Компанія, яка володіє спецдозволом на його розробку, так і не змогла розпочати видобуток газу. Але її продавці вирішили, що за допомогою обшуків, вилучення грошей та арешту рахунків, вони зможуть отримати доплату. Саме на такій версії наполягав Мазепа.

Але саме після цих обшуків широкому загалу стало відоме ім’я Дмитра Олійника, за якого вступилися інші бізнесмени. Олійник з 2010 року очолює Раду Федерації роботодавців України — це один з найбільших легальних лобістів інтересів українського бізнесу.

Зазвичай керівники та спікери подібних асоціацій є найманими менеджерами та не мають власних активів. Але Дмитро Олійник в першу чергу відомий як один з найголовніших фахівців у виробництві скла і склотари. Його родина має великий свинокомплекс, переробляє торф та пробує сили у видобутку газу. Перед початком інтерв’ю він жартівливо розповів, що після ознайомлення з попередніми питаннями NV Бізнес вони з синами вирішили, що прийде не журналіст, а шпигун. Під час двогодинної розмови Олійник так і не розкрив всі активи, якими володіє його сім’я: «Шукайте в реєстрах!».

Проте дуже натхненно і відверто він розповідає про Маніфест42. Це звернення до можновладців, яке 42 українські компанії створили саме після обшуків по газовому родовищу. Його автори пропонують створити платформу для протистояння тиску правоохоронців та створити реєстр нечесних силовиків.

В інтерв’ю NV Бізнес Дмитро Олійник розповів про деталі обшуків, руйнування і відновлення свинокомплексу після російських обстрілів, перспективи виробництва в Україні склотари та віконного скла і про специфіку роботи Федерації роботодавців, яка іноді не передбачає публічності.

Газова історія

— Ви вирішили інвестувати у видобуток газу разом з Ігорем Мазепою. Чому?

— Це була ідея Ігоря. Партнером в цьому бізнесі є не я, а Іван, мій молодший син.

У мене їх двоє… Старший Кирило системно займається свинокомплексом, тому я показав цей проєкт молодшому. Він зацікавився. Іван власник — і юридичний, і фактичний. А мені аби молодь була долучена до корисних справ. Хоча в багатьох позиціях ми радимося.

— Чому ви взагалі увійшли в цю історію? Ви ж не займалися раніше газом.

— В мене з дружиною є підприємство Рівнеенергоальянс, яке видобуває торф. Ми завжди порівнювали ціну кіловат*години електроенергії з торфу з іншими видами палива: нафтою, дизелем, газом. Було розуміння, що у торфу, у вугілля майбутнього немає. Тому що там викиди, ефективність і т.п.

Іван це також знав і вважав, що по газу може бути перспектива. На жаль, помилилися. Бувають успішні бізнес-проєкти, бувають менш вдалі. Моя особисто думка, що цей проєкт менш вдалий. Тим більше, що з ним пов’язана історія, де ми відчули роботу правової системи держави. Особливо — молодь.

Коли я розповідав синам, що, на жаль, в державі багато неправових дій, що силові структури перевищують свої повноваження, вони сприймали це як теорію, яка десь далеко…

— Невже не вірили?

— Сприймали як слова-слова. Багато чого там в світі говориться, чи в журналах-газетах пишеться. А тут Іван побував в середині цих обшуків, побачив, що це таке.

Вже практично чотири місяці рахунки газової компанії заблоковані. Кошти, які в мене, як свідка, вилучили, повернули тільки після того, як адвокати звернулись про кримінальну відповідальність посадових осіб.

Це як мінімум говорить, що в державі є прогалина у повазі до інвестора.

— Вам просто не повертали гроші чи пропонували якось вирішити це питання?

— Ні, пропозицій не було. Більше того їх не може бути. Я думаю, що вони краще, ніж ви, знають про мою публічну та непублічну позиції. Я в це не граюся.

— Вас підтримали багато відомих бізнесменів. Що дала така публічність?

— Заступник генерального прокурора визнав, що обшуки були необґрунтованими. Крім того, генпрокурор замінив групу прокурорів. Ми з Мазепою подали позов на дисциплінарне провадження. Будемо наполягати на покаранні всіх, хто був причетний до обшуків.

— Прокурор по дорозі до суду загубив пояснення, копію декларації, інші документи, які пояснювали, що вилучені кошти — це фінансова допомога на відновлення свинокомплексу від мене, як фізособи. Як це назвати, як не зловживання владою або шахрайство? Це навіть не недбалість.

Тому нам довелося подавати скаргу в апеляційну інстанцію, надавши копії документів. Апеляційний суд ухвалив рішення про повернення коштів.

— Чи зберіглося у вашої родини бажання займатися видобутком газу?

— В нас є декілька висновків від відомих компаній, які кажуть, що родовище складне. Там треба вести видобуток газу за сучасними технологіями, яких в Україні немає. Наприклад, (американська сервісна компанія) Halliburton вивезла весь свій персонал з України. Тому поки що це неможливо.

Потім партнери, які продавали нам цей пакет акцій, подали до суду. І ми розуміємо, що з тієї сторони помінявся власник. І цей власник має хороші «погони», має вплив на судову систему. Але краще про це розпитати Мазепу, бо він у проєкті головний акціонер.

Видобуток, свині і скло

— Ситуація з газовим родовищем відкрила для широкого кола вас як бізнесмена, а не лише, як функціонера Федерації роботодавців України. Найбільш відомо те, що ви займаєтесь виробництвом скляної тари. Можливо ми не знаємо ще про якісь активи вашої родини?

— Портфель моїх бізнесових інтересів не обмежується склом. Скло — це дитинча, з якого почалося серйозне відношення до бізнесу. Колись я був акціонером Гостомельського склозаводу, поки не продав його швейцарській компанії Vetropack. Сьогодні моя сім’я є співвласником Костопільського заводу скловиробів.

Крім того, ми володіємо підприємством Дубовий гай у Житомирській області, яке має біля 7 тис. голів свиней.

— Власної переробки м’яса немає?

— Ні. Підприємство знаходиться за десяток кілометрів від білоруського кордону. Місце для переробки, м’яко скажімо, не найкраще з точки зору логістики. А минулого року з’ясувалося, що воно знаходиться в ризикованій зоні ще й з військової точки зору. У ніч з 27 на 28 лютого минулого року підприємство атакували РСЗВ, авіабомби. Ми втратили половину приміщень, поголів’я, обладнання.

— Який стан сьогодні?

— Десь 10% ще не відремонтували. Всі інші приміщення відновлені, половина обладнання встановлена. Вже заповнено хрюшками і вони чекають своєї долі. Тому сьогодні це таке ж дитинча, як і скло.

— Чи ви досі маєте якісь акції Гостомельського склозаводу?

— Ні. Повністю вийшов. Але в Гостомель я вклав багато коштів, часу і здоров’я. У мене сентиментальне відношення до заводу.

Крім того, як голова асоціації «Скло України», я періодично зустрічаюся з менеджерами цього та інших підприємств.

— Це найбільший виробник скляної тари в Україні?

— Був. Завод мав три печі, загальною продуктивністю біля 800 тон на добу.

В одну піч було декілька прильотів, дах в багатьох місцях обвалився. Вона не підлягає відновленню. Але власники вже відновили іншу піч, яка робить 220 тон прозорого скла на добу.

Сьогодні їхня продукція вже є на ринку України і Європи.

По третій печі – на 360 тон, найбільшій в Україні, рішення поки не прийнято, але вона поступово відновлюється. Тому я не виключаю, що в кінці цього року Vetropack її запустить.

— Чи дійсно на українському ринку все ще є дефіцит скляної тари?

— Ні, сьогодні зворотня ситуація. Дефіцит був десь з серпня минулого року і до травня цього.

А у березні-квітні минулого року в Україні практично ніхто нічого не розливав. З Гостомеля щось вивезти було неможливо. Інші підприємства зупинилися. Костопільський склозавод був єдиним, який на свій ризик не зупинив виробництво.

— Чи ви готували це підприємство до війни?

— Ми вірили президенту, що війни не буде… Але в суспільстві були різні настрої, в той чи інший спосіб люди і бізнес готувалися. Я теж розумів ризики. Хоча думав, що ці нехороші сусіди підуть по Донбасу… можливо, південний коридор… зупиняться порти. Тому закупив все, що імпортуємо: соду, сульфат натрію. На виробництві поставив пропан-бутан, очікуючи, що перекриють газопостачання.

— Це набагато дорожче?

— Це робилося не з точки зору економічної доцільності, а на випадок повного відключення газопостачання.

Знаєте що стало ключовою проблемою? Ніколи не вгадаєте, бо і я б так не подумав. Пісок! Кар’єри з білим піском для прозорого скла розташовані в Харківській і Чернігівській областях. Перший опинився в зоні бойових дій, другий був окупований.

— І де ви знайшли пісок для Костополя?

— Запасів лишалося тижні на три. Тому ми перейшли на 50% склобою і проїхали десяток кар’єрів біля Костополя. Але технологи сказали, що знайдений пісок для прозорого скла не підходить. Тому ми почали робити не прозорі, а напівзелені пляшки, як в Боржомі.

Мені довелося особисто телефонувати споживачам в Європі і пояснювати: ми будемо вішати лейбу на піддони «Зроблено в Україні, яка за вас воює». Прийняли першу партію, поставили в магазини, дали історію, що це продукт з України. Пляшка пішла! Сьогодні Костопіль поставляє більше 50% продукції за межі України: Італія, Іспанія, Франція, Бельгія, Польща, Угорщина.

— Яка частка заводу від всього українського обсягу виробництва?

— Хороше питання, тому що зараз все швидко змінюється. Поки ми з вами говоримо, Пісківський завод скловиробів (Київська область) почав пакувати пляшку. Я думаю, що якщо брати довоєнний час, то це до 10%. Якщо брати воєнний — до 20%, а якщо сьогодні – до 15%.

— Ви встановлюєте в Костополі сонячну електростанцію. Для чого це вам?

— По-перше, тому що я експортую. І ми готуємося до того, що в Європі введуть податок на вуглецевий слід. Якщо я буду використовувати енергію відновлювальних джерел, то буду більш конкурентним. По-друге, це дозволить покращити автономність підприємства. Ми відчули важливість цього минулої зими. Тоді нам допомогли великі дизель-генератори.

— Але ж сонячна генерація нестабільна і непрогнозована…

— Це дійсно так. Тому, щоб збалансувати її, ми вивчаємо можливість встановлення вітряків або систем накопичення енергії.

— Щодо якості української тари. Я спілкувався з відомими виробниками вина. Вони кажуть, що не вся українська пляшка для них підходить, тому імпортують.

— Зазвичай так кажуть невеликі виробники. Вони купують 100−300 тис. пляшок різного типу на рік. А, наприклад, Гостомель до війни випускав 1,5−2 млн пляшок в день. Можете собі уявити?

Якщо я з Костополя більше 50 типів пляшок експортую, якщо в мене бере Pepsico, Carlsberg, Nestle — пляшка відповідає якості? Якщо міжнародна компанія Vetropack з Гостомеля експортує продукцію в різні країни, то вона відповідає якості?

Просто маленьким компаніям важко отримати замовлення, особливо якщо вони хотіли якийсь ексклюзив.

Перспективна прозора ніша

— Які перспективи виробництва віконного скла в Україні?

— В кожній країні з населенням більше 25 млн має бути 1 такий завод. Тому що це не надто дорога продукція, і ключові споживачі мають бути локальними. До того ж Україна має власну сировину — білий пісок, який сьогодні експортують.

Раніше такі заводи в Україні були. А наприкінці 2000-х я разом з Яковом Грибовим планував таку інвестицію. Але в останній момент після девальвації гривні у 2008 році ми відмовилися від цього.

До минулого року в країні працював лише один виробник віконного скла у Лисичанську. На жаль, печі там були зруйновані обстрілами ще у 2014 році. А в 2022 році завод, який на той момент займався лише переробкою, повністю втратив свої потужності.

— А чиє зараз віконне скло на ринку України? Бо я чув, що везуть російське, іранське через інші юрисдикції.

— Юридично все скло європейське, турецьке або узбецьке. Поки не було введено санкції проти Ірану, прикривалися іранським склом. Зараз схоже, що потоки в основному йдуть через Туреччину.

Оскільки я не працюю на ринку листового скла, то не можу стверджувати на 100%. А ось на тарному ринку ми закрили всі можливі лазівки.

— Навіть якщо підроблені сертифікати походження?

— Коли митниця і СБУ хочуть, то вони можуть виконати свою роботу професійно. І тарщики не дозволяють закривати очі на такі речі. Тому російської і білоруської тари в Україні немає.

Коли імпортери знають, що їх можуть перевірити, наприклад, за ініціативи асоціації, то вони не йдуть на ризик співпраці з санкційною продукцією. А коли по листовому склу такого гравця немає, то можуть знаходити лазівки.

— Чому ніхто не інвестує у виробництво листового скла в Україні?

— Зупиняють великі початкові капітальні інвестиції. $100 млн — це буде такий худенький-худенький, слабенький-слабенький завод. Якщо по-хорошому, то потрібно $150−200 млн.

Є кілька компаній, які займаються підготовкою інвестпроєктів. Одна — в Чернігівській області. В Київській області — індустріальний парк під Березанню. І ще по одній компанії в Черкаській та Дніпропетровській областях. Але всі вони непублічні.

— Тобто бажаючих багато?

— На перший погляд — так. Але після консультацій з фахівцями всі вони зрозуміли, що технології непрості. Тому запустити та втримати виробництво без професійного співінвестора буде дуже важко.

З іншого боку іноземний стратегічний інвестор шукає локальних партнерів, які роблять реальні інвестиції в Україну. Наприклад, в Костополі я інвестую більше 500 млн грн в розвиток склозаводу. Дубовий гай практично відновили.

Коли український інвестор таке робить — це найкращий приклад відновлення. Жоден іноземець не прийде сюди, якщо у національних інвесторів не буде готовності ризикувати інвестиціями.

— Про Федерацію роботодавців… Чомусь мені здається, що EBA, American Chamber of Commerce та Спілка українських підприємців більш активні або медійні в питаннях, пов’язаних з захистом українського бізнесу. Яка роль ФРУ в діалозі з економічним блоком Офісу Президента, з урядом?

— Зазвичай ми знаходимося в середині процесу вироблення рішень. Навіщо виходити в публічну площу, коли ми бачимо шлях вирішення питання?

Часто ми беремо участь у засіданнях урядових комітетів, працюємо над проектами конкретних нормативно-правових актів, важливих для бізнесу та економіки, в робочому режимі.

В деяких позиціях, де ми знаходимося в дискусіях з урядом, ми не забігаємо наперед. Ми вважаємо, що кінцевий результат більш важливий.

Коли критикуєш — це дуже модно і красиво сприймається, лайки набираються. Але ми запускаємо інструменти, щоб отримувати результати.

— Як кажуть: коли критикуєш, то пропонуй?

— У нас до уряду, до міністерств дуже багато питань. Можливо, іноді дійсно потрібно бути більш активними в публічному просторі. Але коли знаходимося в середині процесу, працюємо з урядовими комітетами, з урядом, задіяні інші учасники, проекти — з цим не завжди етично виходити в публічний простір.

— Ви об’єднуєте величезну кількість підприємств. Які питання зараз є ключовими до економічного блоку уряду?

— Ключове, чого сьогодні в державі не вистачає – це пріоритезація, націленість на перемогу, в тому числі, економіки.

Країна має виробляти більше своєї зброї. Країна має збільшувати кількість локального продукту в секторі національної безпеки і оборони. Країна взагалі має мати програму локалізації виробництва.

На жаль, закон є, але динаміки, якої нам хотілося по локальному продукту, немає. Зараз сподіваємося, що з’явиться завдяки кращій координації дій урядовців.

Артем Ільїн